16 квітня в Інституті журналістики відбулася презентація двох книг від українського науковця, історика, літератора, журналіста, доцента кафедри соціальних комунікацій Інституту журналістики Забіяки Івана Михайловича. Що це за книги? Вони були підготовлені на пошану величним викладачам Інституту журналістики – Матвію Шестопалу та Віталію Святовцю. Це збірники під назвами «Скільки років українцям?» та «На таких тримається світ».
«Скільки років українцям?» – це не просто збірка Матвія Шестопала, а це книга, що ґрунтується на унікальних рукописах виконуючого обов’язки декана факультету журналістики у 1955-1957 роках. Це були перші роки після заснування факультету й молодого Матвія Шестопала призначили на таку відповідальну посаду. «Я вам одразу скажу, що як декан він майже нічого такого грандіозного не зробив. Тобто був звичайним таким деканом, як і всі інші. Навчальні плани, програми – жодних революцій у навчанні», – зазначив Іван Забіяка.
Це була людина з великим внутрішнім патріотизмом в ті часи, коли починалося хитання щодо двомовності. Шестопал виступав категорично проти. І на одній з конференцій сказав таку фразу: «Свідомість деяких українців дорівнює свідомості клопа». І за оцей клопізм звинуватили його у буржуазному націоналізмі. І дуже швидко Матвія Михайловича виганяють з партії. А в ті часи це означало зробити з людини нікого й ніщо. А ця людина була досвідченою, креативною, знала кілька європейських мов – Особистість з великої літери. І наче знущаючись над людиною, перенаправляють Шестопала до Інституту народного господарства читати російську мову для іноземців.
Книга «Скільки років українцям?» – це частина великої комплексної праці, що присвячена слов’янству. Але Матвій Михайлович не встиг завершити її, а тільки написав одну частину. «Свого часу ця робота була репресована, а коли Україна стала незалежною, то повернули частину архіву цієї праці. Проте Шестопал мав звичку розносити рукописи по своїм знайомим. Книжка «Скільки років українцям?» була збережена однією вчителькою російської мови. І коли я почав «розкручувати» ім’я Матвія Михайловича Шестопала, вона принесла її мені», – розповів Іван Забіяка. Ця книга – цінний рукопис, що все ж таки вийшов друком, незважаючи на жодні перепони. Унікальність книги ще й у тому, що тут комплексно надруковані щоденники Матвія Михайловича.
Ще одна гідна уваги збірка – «На таких тримається світ» Віталія Святовця. Вона також пройшла через вогонь, воду і мідні труби. До збірки ввійшли матеріали, що охопили головні етапи життєвого та творчого шляху письменника та літературознавця, керівника літературної студії факультету журналістики – Віталія Федоровича Святовця.
«Його Біблією була художня література» – це одна з цитат, якими доповнив збірку Іван Михайлович. Наче слів і не багато, але одразу починаєш відчувати атмосферу життя Віталія Святовця. Він постійно працював з книгами, читав, компонував. І ставився до цієї справи вкрай серйозно. Взагалі був людиною дуже радикальної посмішки, тобто він посміхався лише там, де вже неможливо було стримати сміх.
«На таких тримається світ» – це не тільки влучна назва, але й назва, що відображає суть життя Віталія Святовця. Бо справді своєю діяльністю й творчістю він тримав інформаційний світ в українському полі.
На презентації також виступали особистості, які долучилися до створення цих збірок: Леонід Фросевич – директор, головний редактор суспільно-політичного видання «Український репортер» та Микола Юрчишин – журналіст, спеціальний кореспондент газети «Сільські вісті», володар Золотої медалі української журналістики, член НСЖУ. Вони згадали моменти з життя Матвія Шестопала й Віталія Святовця, додали ноток ностальгії та щиро подякували за видання книжок, що розповідають такі непрості історії.
Присутньою була й дружина Віталія Святовця – Марія Святовець. Вона оповила усіх присутніх спогадами про свого чоловіка. Ця сильна жінка була співупорядником книги «На таких тримається світ» й саме за її кошти громадськість побачила цю унікальну збірку.
Обидві ці книги відтворюють життя, згадують його моменти, реконструюють. Але не фіксують. Саме тому Іван Михайлович спонукає: «Шкода, що зараз при таких широких технологічних можливостях ми так мало фіксуємо життя. Бо ж треба його фіксувати. Це сьогодні цей момент – кадр, завтра – історія, а післязавтра – унікальність».
Сабадаш Марія, студентка 3 курсу РЗГ