Володимир Бугров: «Чинники якісної освіти – баланс інтересів, довіра, відповідальність та консолідовані дії всіх учасників освітнього процесу»

Проректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка поділився з «VS» баченням якісної української освіти та визначив її проблемні аспекти.

Foto Bugrov 1

 

Пане проректоре, як знищити «совок» в українській освіті?

Ми маємо визнати, що найбільша проблема в освіті протягом 24-х років нашої  незалежності –  брак суспільного консолідованого бачення її мети та завдань.  В радянські часи було важко потрапити до інституту, саме через це в 90-ті роки почали масово відкриватися інститути й технікуми, часом  технікуми та професійні училища перетворювали на інститути, інститути на університети. Я назвав би це вакханалією відкриття навчальних закладів.  Основний чинник,  який вважався тоді елементом освіченої людини, – наявність диплома. Насправді це не так, і лише тепер ми починаємо розуміти: диплом не є показником освіченості випускника,  його компетентності у професійній діяльності. Коли буде консолідоване бачення того, як поліпшити освітній процес, ми зможемо подолати отой «совок», зберігши наші найкращі освітні традиції.

Чим,  на Вашу думку, вимірюється якість освіти?

Що означає якісна освіта?  Передусім – це баланс інтересів у трикутнику  студенти – викладачі – адміністрація навчального закладу. Основна умова якісної освіти – це довіра між усіма учасниками освітнього процесу. Лише тоді випускник буде конкурентоспроможним на ринку робочої сили, а роботодавець за цю робочу силу даватиме відповідну заробітну плату.

Чинник якісної освіти – відповідальність усіх учасників освітнього процесу. Освіта виконує роль соціального амортизатора. Освіта не є чимось аморфним – вона така ж підсистема держави, як економіка, політика, культура тощо. Не можна реформувати освіту без реформування всіх інших підсистем соціуму. Не потрібне реформування задля реформування – потрібне реформування задля результату. Треба  чітко зрозуміти: освіта – це благо, освіта – це послуга.

Кажуть, що наша освіта далека від досконалої, а то й взагалі погана. Недоліки є, але дуже часто вони перебільшені. Якщо в нас погана освіта, то  чому в Україні відбуваються ярмарки професії? Представники  багатьох західних вишів приїжджають  до нас, агітують студентів їхати до них, виділяють для українців чималі стипендії та гранти. Виникає суперечність: якщо все так погано, то чому відбувається цей рекрут.

Часто роботодавці скаржаться, що випускники не підготовлені до роботи на першому робочому місці. Виникає запитання: а чи знає роботодавець, що випускник вишу має робити на першому робочому місці – варити каву і приймати факси, чи виконувати свої прямі професійні обов’язки? У таких от ситуаціях виникає розрив між академічним і професійним середовищем. Саме тому тільки у спільному об’єднанні вишів та роботодавців можна досягти позитивного результату. Щоб українська освіта стала  сучасною – потрібні спільні дії і внутрішньо академічних (студенти, викладачі, адміністрація), і зовнішньо академічних (роботодавці, держава) учасників освітнього процесу.

Уже рік діє Закон «Про вищу освіту», який став першим євроінтеграційним кроком після Революції Гідності. Як представник університетської спільноти, які його недоліки?

Закон має багато позитивних положень, але і є один суттєвий недолік. Його писали представники різних інтересів (чи то політичних, чи то економічних), тому він незбалансований, і з юридичної точки зору,   і з врегулювання  освітньої діяльності. Саме тому впродовж року було  прийнято п’ять законопроектів про внесення змін до нього. До прикладу, Закон «Про вищу освіту» не надає пільг для вступу в магістратуру, тоді як Закон «Про учасників бойових дій» їх передбачає, хоч і не прописує механізму  надання. Саме тому з початком вступної кампанії  ми чи не щодня звертаємося до профільного Міністерства по роз’яснення. З часом  Закон відрегулюють та поліпшать, але і це мають робити всі зацікавлені учасники освітнього процесу.

Чи реально бути учасником  освітнього процесу і водночас змінювати його?

По-перше, це реально, а, по-друге, так і має бути, оскільки для змін є всі підстави. Найкраще застосування будь-яких нововведень (чи то закону, чи то підзаконних актів), коли знаєш процес зсередини. Втім і тут потрібно мати баланс, оскільки реальний шанс чогось досягнути лише у збалансованій роботі всіх учасників освітнього процесу.

Ваші три кроки до зміни української освіти.

Перший крок. Якісне фінансування з чітким розподілом коштів між «якісними» університетами. Сьогодні фінансування вишів високе, втім воно розпорошене між університетами, які реально насправді не є університетами. Український бізнес поки не має бажання інвестувати в освіту, як це прийнято на заході. На жаль, у нас такі традиції поки що не сформувалися.  Саме тому, на мою думку,  потрібно правильно використовувати ті гроші, які є.

Другий крок. Широка інформаційно-просвітницька діяльність щодо цілей та завдань освіти. Під час вступної кампанії ми бачимо, що головна мета чи не всіх батьків – диплом для їхньої дитини. Але так не має бути: диплом не є ознакою конкурентоспроможності на ринку праці. Насамперед важливо бути фахівцем своєї справи, якими, на жаль, є не всі випускники українських вишів.

Третій крок. Чітка і зрозуміла кожному нормативно-правова база. Новий Закон «Про вищу освіту» має бути доповнений підзаконними актами і належно впроваджений у дію.  Важливо також, щоб він гармоніював з іншими законами, які дотичні  і до освіти.

 

Олена Капнік,
студентка 4 курсу Інституту журналістики 

 

 

 

facebooktwittergoogle_plusredditpinterestlinkedinmail

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *