Володимир Бугров: «Чинники якісної освіти – баланс інтересів, довіра, відповідальність та консолідовані дії всіх учасників освітнього процесу»

Проректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка поділився з «VS» баченням якісної української освіти та визначив її проблемні аспекти.

Foto Bugrov 1

 

Пане проректоре, як знищити «совок» в українській освіті?

Ми маємо визнати, що найбільша проблема в освіті протягом 24-х років нашої  незалежності –  брак суспільного консолідованого бачення її мети та завдань.  В радянські часи було важко потрапити до інституту, саме через це в 90-ті роки почали масово відкриватися інститути й технікуми, часом  технікуми та професійні училища перетворювали на інститути, інститути на університети. Я назвав би це вакханалією відкриття навчальних закладів.  Основний чинник,  який вважався тоді елементом освіченої людини, – наявність диплома. Насправді це не так, і лише тепер ми починаємо розуміти: диплом не є показником освіченості випускника,  його компетентності у професійній діяльності. Коли буде консолідоване бачення того, як поліпшити освітній процес, ми зможемо подолати отой «совок», зберігши наші найкращі освітні традиції.

Чим,  на Вашу думку, вимірюється якість освіти?

Що означає якісна освіта?  Передусім – це баланс інтересів у трикутнику  студенти – викладачі – адміністрація навчального закладу. Основна умова якісної освіти – це довіра між усіма учасниками освітнього процесу. Лише тоді випускник буде конкурентоспроможним на ринку робочої сили, а роботодавець за цю робочу силу даватиме відповідну заробітну плату.

Чинник якісної освіти – відповідальність усіх учасників освітнього процесу. Освіта виконує роль соціального амортизатора. Освіта не є чимось аморфним – вона така ж підсистема держави, як економіка, політика, культура тощо. Не можна реформувати освіту без реформування всіх інших підсистем соціуму. Не потрібне реформування задля реформування – потрібне реформування задля результату. Треба  чітко зрозуміти: освіта – це благо, освіта – це послуга.

Кажуть, що наша освіта далека від досконалої, а то й взагалі погана. Недоліки є, але дуже часто вони перебільшені. Якщо в нас погана освіта, то  чому в Україні відбуваються ярмарки професії? Представники  багатьох західних вишів приїжджають  до нас, агітують студентів їхати до них, виділяють для українців чималі стипендії та гранти. Виникає суперечність: якщо все так погано, то чому відбувається цей рекрут.

Часто роботодавці скаржаться, що випускники не підготовлені до роботи на першому робочому місці. Виникає запитання: а чи знає роботодавець, що випускник вишу має робити на першому робочому місці – варити каву і приймати факси, чи виконувати свої прямі професійні обов’язки? У таких от ситуаціях виникає розрив між академічним і професійним середовищем. Саме тому тільки у спільному об’єднанні вишів та роботодавців можна досягти позитивного результату. Щоб українська освіта стала  сучасною – потрібні спільні дії і внутрішньо академічних (студенти, викладачі, адміністрація), і зовнішньо академічних (роботодавці, держава) учасників освітнього процесу.

Уже рік діє Закон «Про вищу освіту», який став першим євроінтеграційним кроком після Революції Гідності. Як представник університетської спільноти, які його недоліки?

Закон має багато позитивних положень, але і є один суттєвий недолік. Його писали представники різних інтересів (чи то політичних, чи то економічних), тому він незбалансований, і з юридичної точки зору,   і з врегулювання  освітньої діяльності. Саме тому впродовж року було  прийнято п’ять законопроектів про внесення змін до нього. До прикладу, Закон «Про вищу освіту» не надає пільг для вступу в магістратуру, тоді як Закон «Про учасників бойових дій» їх передбачає, хоч і не прописує механізму  надання. Саме тому з початком вступної кампанії  ми чи не щодня звертаємося до профільного Міністерства по роз’яснення. З часом  Закон відрегулюють та поліпшать, але і це мають робити всі зацікавлені учасники освітнього процесу.

Чи реально бути учасником  освітнього процесу і водночас змінювати його?

По-перше, це реально, а, по-друге, так і має бути, оскільки для змін є всі підстави. Найкраще застосування будь-яких нововведень (чи то закону, чи то підзаконних актів), коли знаєш процес зсередини. Втім і тут потрібно мати баланс, оскільки реальний шанс чогось досягнути лише у збалансованій роботі всіх учасників освітнього процесу.

Ваші три кроки до зміни української освіти.

Перший крок. Якісне фінансування з чітким розподілом коштів між «якісними» університетами. Сьогодні фінансування вишів високе, втім воно розпорошене між університетами, які реально насправді не є університетами. Український бізнес поки не має бажання інвестувати в освіту, як це прийнято на заході. На жаль, у нас такі традиції поки що не сформувалися.  Саме тому, на мою думку,  потрібно правильно використовувати ті гроші, які є.

Другий крок. Широка інформаційно-просвітницька діяльність щодо цілей та завдань освіти. Під час вступної кампанії ми бачимо, що головна мета чи не всіх батьків – диплом для їхньої дитини. Але так не має бути: диплом не є ознакою конкурентоспроможності на ринку праці. Насамперед важливо бути фахівцем своєї справи, якими, на жаль, є не всі випускники українських вишів.

Третій крок. Чітка і зрозуміла кожному нормативно-правова база. Новий Закон «Про вищу освіту» має бути доповнений підзаконними актами і належно впроваджений у дію.  Важливо також, щоб він гармоніював з іншими законами, які дотичні  і до освіти.

 

Олена Капнік,
студентка 4 курсу Інституту журналістики 

 

 

 

facebooktwittergoogle_plusredditpinterestlinkedinmail

Очікування VS Реальність

Університет – це нові знайомства і враження, хвилювання перед сесією і гулянки з друзями, купа домашнього завдання і пісні в гуртожитку. Це те, що залишається у пам’яті й у серці назавжди. Але кожен погодиться: хоч студентське життя насичене щодня, ніхто не забуде лише два відчуття: натхненне тріпотіння у серці перед вступом та щасливий сум під час випуску.

f118bf6f355b9da441de6523c38ead17

Абітурієнти смакують мріями про свої майбутні студентські роки, випускники стримують сльози щастя, згадуючи про найкращий період свого життя. Згадайте, які мрії та надії у вас були, коли ви батькам сказали: «Я подав документи! Я студент!». А тепер згадайте, які з них здійснились, а яких ви не змогли реалізувати.

Думки «новачків» та «дідів» цього року в дечому збігаються, а в дечому мають розбіжність.

ПСИХОЛОГІЯ:
Абітурієнт:
 – Я все життя мріяв вступити на факультет філології до СНУ. Моя мрія: працювати з людьми, допомагати розв’язувати  їхні життєві проблеми, адже соціальна місія кожного – допомога ближньому. Від навчання в університеті я очікую здобути базові знання психології та мати змогу застосувати  їх на практиці під наглядом компетентної людини, тобто викладача. Я надіюсь, що педагоги зможуть допомогти мені розкрити в собі справжнього психолога.

Випускник:
–  Закінчивши університет, відгулявши випускний, я сіла перед дзеркалом  і почала думати про своє студентське життя. Згадала багато веселих моментів, сумні стерлись з пам’яті. У своїх очах я бачила щастя і вдячність за ці чудові роки. У цей момент задзвонив телефон – це був мій бос, говорив щось про новий проект на роботі, відразу закидаючи мене новими завданнями. Я просто відповіла, що скоро буду в офісі. Поклала слухавку… Підвелась і в останнє поглянула на себе в дзеркало. Мене огорнув  сум. Я мала посаду, яка починається на букву «П», але – це не Психолог, це Перекладач.  Я згадала свої мрії при вступі – я хотіла бути психологом, але з кожним роком навчання мене все більше і більше розчаровувало. Я вдячна університету за хороших друзів, за веселі моменти, але, на жаль, не за навчання.

ТУРИСТИЧНИЙ БІЗНЕС:

 Абітурієнт:
– Я справді хочу займатись туризмом. Я не чекаю від навчання чогось неймовірного, як показують в американських комедіях про університет. Я просто знаю, що все залежить від мене, а не від аудиторії, ректора чи викладача. Єдине моє бажання: професіоналізм педагогів, аби я змогла взяти все, що тільки можливо.

Випускник:
– Одеський національний університет – це вже статус, а добре навчатися у ньому – це вже гордість.
Я дуже задоволена освітою, її якість дає свої плоди. Працюю у туристичній компанії, однак усі знання мені знадобилися. Не було такого, як зазвичай кажуть: «Забудьте все, чого вас навчали в університеті». База знань та практичних навичок легко дозволили ввійти у робочий графік та швидко стати професіоналом у своїй галузі.
Було чимало емоцій від принад та легкості студентського життя. Особливо від вечорів КВК та святкувань Дня факультету. Пам’ять залишилася на довгі роки.
Щодо університету можу сказати таке: «Добре, проте замало!». Тому що усвідомлення того, що навчатися – це добре, приходить не одразу, а десь на третьому курсі, коли ти приблизно визначився зі своїми цілями та устремліннями. І якщо усвідомлення прийшло, то навчання стає на радість, книги – у поміч, а диплом – на користь.
А ще я дуже пишаюся, що саме в університеті я зустріла друзів на все життя.

ІНФОРМАЦІЙНІ СИСТЕМИ І ТЕХНОЛОГІЇ:
Абітурієнт:
– З університетом та факультетом я визначився ще за рік до вступу. Марних надій не плекаю, адже мав нагоду поспілкуватись з випускниками цього вишу. Половина з них задоволені, половина ні. Головне – це моє ставлення. Я сумніваюсь, що пошкодую в майбутньому про свій вибір, адже він мій.

Випускник:
– Закінчила 2005 року і жодного разу за сім років не засумнівалася у правильності вибору факультету. Пам’ятаю, що після складання останньої сесії замислилася, де ж це все застосовувати, половина предметів здавалася мені абсолютно не потрібною. Але у процесі роботи часто з подякою згадувала викладачів, що були суворі та вимагали ідеального знання свого предмета та не дозволяли користуватися шпаргалками!

ЖУРНАЛІСТИКА:
 Абітурієнт:
– Як тільки навчилась писати – відразу почала брати інтерв’ю у мами, батька, продавця з крамниці. І ось моя мрія стати журналістом майже в руках, я вже майже її відчуваю. Інститут журналістики, я вважаю,  є найкращим освітнім закладом в Україні у цій сфері. Я упевнена, що навчання тут буде найкращим. Я знаю, що тут викладають не тільки теоретики, а й практики. Це люди, прізвища яких я бачила в газетах, обличчя яких я бачила на телебаченні. Я знаю, що я зможу досягти багато завдяки ІЖ.

Випускник:
– Перші два курси в Інституті Журналістики – це був рай. У мене були чудові викладачі, я вчилась щодня. Я вчилась писати, знала, що завтра в аудиторії, я, як «Губка Боб», зможу поглинути нові знання. Я була цілковито задоволена. Далі – пекло. Мене перестало цікавити будь-що, кожен викладач вважав, що його предмет найважливіший. І, враховуючи специфіку професії журналістики, я почала на 3-му курсі працювати. Чомусь усіх викладачів це дратувало, більшість мене підколювало. Якби я знала, що моє «райське гніздечко» перетвориться на десяте коло пекла, я б перейшла на заочну форму навчання. Але, не зважаючи на всі труднощі моїх останніх років навчання, я щаслива, що обрала саме цей інститут. Тут я зустріла найкращих друзів, чудових викладачів і змогла підвищити свій інтелектуальний та професійний рівні.

facebooktwittergoogle_plusredditpinterestlinkedinmail

Як у світі? Зі скайп-інтерв’ю з Романом Дубасевичем, викладачем Грайфсвальдського університету (Німеччина)

Roman Dubsevich

Про викладачів. У Німеччині викладачі мають менше навантаження, але значно більшу платню, ніж викладачі в Україні.

Як асистент професора у Німеччині я отримував 2000 євро, маючи лише дві пари на тиждень.

В Україні викладачі мають і по вісім пар на тиждень, але отримують копійки. Не можна вимагати від викладача якихось інновацій, коли така завантаженість.

 

Про систему освіти. Інший бік медалі – це актуальність знання, ставлення до нього. В Україні  до нас   приходили викладачі, які подавали матеріал із конспектів, яким було вже десь 15 років. Це знання було не актуалізоване. Нас начиняли великою кількістю загальних знань: загальні огляди культури, історії, права. З одного боку, це непогано, а з іншого – ми не відчували себе агентами знання. Натомість, коли я приїхав на навчання за кордон,  то зрозумів, як теорія оживає, як знання набуває контексту, як воно твориться. Це дуже важливий момент, якщо студенти розуміють, як виникає знання.

Про можливості студентів заробляти. У німецьких університетах немає держзамовлень. Це означає, що за навчання вони не отримують грошей, а платять їх. Саме тому майже всі студенти відпрацьовують і дуже дбають про те, щоб знайти собі практику за фахом. Це шанс поєднати теорію, яку викладають у виші із практикою. Німеччина трохи консервативніша, ніж Україна, тому за фахом до отримання диплома нема можливості працювати. Для цього потрібен достатній рівень кваліфікації.

facebooktwittergoogle_plusredditpinterestlinkedinmail

Скажи мені, з якого ти університету, і я скажу – хто ти!

Важко не погодитись з тим, що університет впливає на формування особистості. Саме тому при знайомстві одним з першочергових запитань буде: «Який виш ти закінчив (у якому навчаєшся)?», аби надати співрозмовнику повну картину про себе.

Згадаймо, які спеціальності найбільше привертають увагу абітурієнтів… Звичайно ж це: медичні, журналістика, політологія, психологія і багато-багато інших. “Особливий статус” мають такі фахи: митна справа, податкова міліція. І проблема не у викладанні чи престижі вишу, а в тому, що багато випускників цих спеціальностей дискредитували себе як професіонали через корупцію та використання повноважень в корисливих і особистих цілях.

Послухаймо, що кажуть абітурієнти та працівники відбіркової комісії  Національного університету Державної податкової служби України.


З кожним новим поколінням усе змінюється, на щастя, на краще. Тому мати таку упереджену думку щодо цих спеціальностей вкрай неправильно та несправедливо.

Студенти, які навчаються за цими напрямами – майбутні працівники цих галузей, дають надію на світле майбутнє. Але, на жаль, як кажуть: «Коли свіжий огірок потрапляє до банки з солоними – стає теж солоним!”
facebooktwittergoogle_plusredditpinterestlinkedinmail