12 вересня 2024 року студенти 3 курсу групи мистецької журналістики відвідали одне з найстаріших та найбільш історично значущих кладовищ Києва. Засноване у 1878 році, воно стало останнім притулком для багатьох видатних діячів культури, науки, мистецтва та політики України.
«Ніколи не думала, що матиму змогу відвідати екскурсію по кладовищу. І точно не думала, що це буде цікаво. Лукʼянівський заповідник точно вразив: історіями людей, які там поховані, старовинними надгробками, природою. Це місце заворожує своєю тишею та величчю. Проходячи заповідником, навіть і не здогадуєшся, які визначні люди поховані там. І більшість з них стали для мене справжнім відкриттям», – розповідає Юлія Войцехівська.

«Було дуже захопливо слухати, як наші українці робили вперше в світі щось, що й надалі є дуже корисним, наприклад: карету швидкої допомоги, пологовий будинок та ін.  Але водночас, усе ж таки, було моторошно спостерігати, як на деяких надгробках другої світової війни були  подряпини від уламків уже теперішньої», — ділиться Карина Березна.

«…Тоді вкотре підтвердилася теза про те, що ворог не дає спокою ні живим, ні мертвим», – додає Марія Лисюк.

«Тут, на Лук’янівському заповіднику, розташовані родинні усипальниці, каплиці, а також збережені частини старих могил, що надають кладовищу особливої  атмосфери», – розповідає Сергій Орищук.

Студентка Ольга Боднарчук згадує: «Є багато пам’ятників та надгробків у різних стилях, створених відомими скульпторами. Серед них Іван Кавалерідзе, Михайло Лисенко, Олександр Ковальов, Василь Бородай та Григорій Кальченко».
«…Вони доклали не тільки рук, а й сенсів. Ми дізналися про “дерева життя”, що непоодиноко стояли по всьому кладовищу, про лілії як символ чистоти, про лозу як символ безсмертя.

І безсмертною залишається пам’ять про інших діячів мистецтва, чиї могили ми зустріли тут: художника Миколи Пимоненка, картина якого є у паризькому Луврі, піаніста і композитора Володимира Пухальського – його перша музична школа (що зараз консерваторія) в Україні, на Хрещатику, якогось дива досі носить ім’я Чайковського, а також склеп Максима Паперника – українського кінорежисера, продюсера і кліпмейкера, перепоховання Олександра Олеся та символічне поховання Миколи Зерова. І нам, на жаль, не вистачило квітів, щоб окрити шаною кожного», – розповідає Заславець Олександра.

«“Пам’ять про людину живе доти, доки про неї пам’ятають”. Екскурсія Лук’янівським заповідником нагадала про це. У кожному гектарі кладовища — своя історія, як і в кожної людини, похованої тут. Деякі з них зробили внесок для України чи навіть для всього світу, однак далеко не всі імена відомі на широкий загал. Тому так важливо досліджувати своє та відкривати собі і світу нових постатей. Пам’ять про них — частина нашої спільної історії», – підкреслює Альона Тихоненко.

«Живучи в Києві вже близько 10 років, я жодного разу навіть не думала сходити на будь-яке кладовище. А шкода. Лукʼянівський заповідник – це місце, яке вражає свої масштабами та різноманітністю. Проте поміж мармурових могил та величезних склепів я загубилася в металевих надгробках із підписами “Люба, буду сумувати” або ж “Ти завжди поруч. – Твоя сімʼя”. Заповідник не лише ділиться історією та культурою, а й думками про невічне вічне», – Поліна Євсеєнко.

«Лук’янівський заповідник – це історичний вирій минулого, що підкреслює інтелектуальність українського народу», – стверджує Максим Ананченко.