Люди – прекрасні.
Земля – мов казка.
Кращого сонця ніде нема.
Загруз я по серце
У землю в’язко.
Вона мене цупко трима.
І хочеться бути дужим,
І хочеться так любить,
Щоб навіть каміння байдуже
Захотіло ожити
І жить!
Воскресайте, камінні душі,
Розчиняйте серця і чоло,
Щоб не сказали
Про вас грядущі:
Їх на землі не було…
Сьогодні, 8 січня, нашому випускникові, відомому поетові-шістдесятникові Василю Симоненкові виповнилося б 85 років. Однак земного шляху йому було уділено так несправедливо і болісно мало: всього 28 років. Та саме він, скромний і, зараз сказали б, «нефеєричний» (традиціоналіст серед яскравого грона модерністів), був, за словами І.Кошелівця, «винагороджений даром, який дається одиницям: йому судилося на одному з критичних поворотів історії бути обранцем, устами якого промовляє доля нації».
«Що я можу сказати про себе? – говорив В.Симоненко в інтерв’ю для Українського радіо після виходу першої (і єдиної прижиттєвої) збірки поезій «Тиша і грім». – Ще так мало прожито і так мізерно мало зроблено. Хочеться бути людиною, хочеться робити гарне й добре, хочеться писати такі вірші, які б мали право називатися поезією. І якщо це мені вдається рідко, то це не тому, що я не хочу, а тому що мало вмію і мало знаю. Найбільше люблю землю, людей, поезію і …село Бієвці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя. Ненавиджу смерть. Найдужче боюся нещирих друзів. Більше мені сказати про себе нічого»[1].
Вшановуючи пам’ять улюбленого поета, пропонуємо увазі читачів кілька документів з унікального архіву професора В.Яременка, автора 4-томного видання творчої спадщини В.Симоненка. У добірці – автографи поезій, листи до Б.Антоненка-Давидовича, до Спілки письменників, перші публікації новел (підготовлені М.Шудрею), ілюстрації А.Базилевича до казки «Цар Плаксій та Лоскотон».
А також пропонуємо пригадати організовану кафедрою історії журналістики поїздку студентів і викладачів на батьківщину В.Симоненка – с. Біївці Лубенського району Полтавської області.
[1] Цит. за кн.: Симоненко В. Берег чекань. – К., 2003, с. 25.