Ця весна — саме час перечитати  «Записки українського самашедшого»,   «Гуманітарну ауру нації» і (!) «Геній в умовах заблокованої культури»   

Про сучасні культуру та мистецтво:

Коли починається смерть культури, настає культура смерті.

***

Підхопили постмодернізм, як вітрянку, розчухали до крові, ну, і яке тепер обличчя літератури?

***

Взагалі мистецтво зробило величезний крок уперед. Що там ті китайці з їхніми пензликами, японські мініатюри і весь цей Іван Марчук з його космічно-капілярною технікою, всі ті голоси його душі і «Нові експресії»? Вчорашній день. Нафталін. Сучасне мистецтво не визнає канонів. …На фіг талант, натхнення, якісь там ідеї. Головне, щоб було стьобно.

Про українську мову для українців —  на жаль, із гіркотою:

Глуха ворожість оточує нашу мову, навіть тепер, у нашій власній державі. ми вже як нацменшина, кожне мурло тебе може образити. Я ж не можу кроку ступити, скрізь привертаю увагу, іноді навіть позитивну, але від цього не легше. Бо в самій природі цієї уваги є щось протиприродне, принизливе.

***

Україна — це резервація для українців. Жоден українець не почувається своїм у своїй державі. Він тут чужий самим фактом вживання своєї мови.

***

Мова солов’їна, а тьохкають чортзна-що.

Про нашу націю та державу:

Ми – унікальна нація. У нас хліборобів морили голодом. Режисери ставили спектаклі у концтаборах. Поетів закопували у вічну мерзлоту. У кого є ще атомний саркофаг? А у нас є.

***

…Іноді мені українці здаються таким великим гарним птахом, який сидить собі й не знає, що робиться на сусідньому дереві, який любить собі поспати, сховавши голову під крило. Крило тепле, притульне, сни історичні, красиві. М’язи розслабились, душа угрілась, — прокинувся, а дерево під ним спилюють, гніздо впало, пташенята порозлітались хто куди, сидять на інших деревах і цвірінькають уже по-іншому. Нація навіть не косноязика. Нація недорікувата. Я розумію, все має свої історичні корені. Часом їх хочеться висмикнути.

***

Починаю розуміти, чому Людовік XIV сказав: «Держава — це я». Так, держава — це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава — це він, то досі у нас вже була б достойна держава.

Із статті «Геній в умовах заблокованої культури» (1991):

Кожен геній десь народився, в якомусь часі й народі формувалась його особистість. Кант пише: «Геній (…) в залежності від національності і того грунту, на якому він виріс, має в собі різні першозадатки і розвиває їх у різний спосіб». І далі – подивіться, з яким блиском, з яким знанням менталітету різних народів  – пише Кант: «У німців ця геніальність більше іде в корінь, у італійців – у крону, у французів – у цвіт, у англійців – у плід».

І ось тут,  я думаю, нам пора запитати себе: а куди йде ця геніальність у нас, українців?

(…) В безодню. В чорну діру нашого бездержавного існування. Або струсять на чужу межу, і виходить – Гоголь. Або – крилатим зеренцем кудись за океан – і проросте всесвітньовідомий і малознаний у нас і досі – Архипенко.

***

Але українського генія, генія як генія, котрого реально знає світ – як Данте, Шекспіра, Байрона – нашого маяка у всесвітньому морі, по котрому б впізнавали наші береги – і досі нема, а вже й кінець ХХ століття.

***

Українці ж як нація потрапили в історичну безвихідь. Вони давно вже випали з європейського контексту.

Історична доля фатально відбилася на культурі великого народу, обвела навколо нього замкнуте коло.

Підпавши під владу держави темної і глухої, ми втратили пріоритети наших духовних цінностей.

Три зашморги, котрі душили українську культуру – великодержавний, котрий душив усіх; колоніальний, котрий душив колонію, і самі українці, котрі вже багато чого блокували хронічною нерозв’язаністю своїх проблем.

***

Так що, фактично, геній, що приходить у заблоковану культуру, з перших же кроків починає задихатися. Він заблокований звідусіль – державою,  трагізмом сфальсифікованої історії, консерватизмом смаків, кон’юнктурою сучасного моменту.

Все це специфічні явища, які виникають у заблокованій культурі – вони перестають являти інтерес для світу. В світі відбуваються динамічні процеси, світ не може постійно озиратися, що хтось там пре плуга, так само, як пер і в минулому столітті. Навіть якщо ми думаємо, що це той самий плуг, що впав скіфам із неба у незапам’ятні часи.

***

Великі українські письменники – це письменники, сформовані історією свого народу. Це провидці, часто поводатори своєї осліплої від сліз і горя нації.

Поет – хоче він того чи не хоче, але це так йому дано, – він і футуролог, і демограф, і соціолог. Це діагностик суспільства. Все, що він робить, він робить у проекції на потреби культури свого народу.

Чому у поневолених народів є основоположники, борці, мученики, але менше авангардистських течій?

Тому що авангардисти б’ють шибки.

А тут треба ламати грати.

***

Якби на той час в якійсь із європейських країн з’явився поет такого масштабу [ як Леся Українка], то він би мав усесвітню славу, творчість його була б піднесена на найвищий щабель репрезентації того народу.

***

Але й такого масштабу поет потрапляє на обшири світу з проекції  свого народу. Потужних структур його держави, комунікативних  спроможностей мови, престижних інституцій, культурних зв’язків, особистих контактів, осередків академічної науки. Всього цього український письменник був позбавлений.

***

Тяжке становище генія в нашій літературі. (…)

Хай його не знає світ, хай переслідує влада.

Але де, в якій високо розвинутій незаблокованій літературі несе народ свого поета, як свічечку в страсний четвер через століття?

ЧИТАЙТЕ КЛАСИКУ!

КЛАСИКУ ЗНАТИ ТРЕБА!

Матеріал підготували Вікторія Кудряшова та Вероніка Крамар, 4 курс, мистецька журналістика.